Лора (li_ga2014) wrote,
Лора
li_ga2014

украинской писательнице Лине Костенко исполнилось 88 лет /

"Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу. Дозволь мені мовчать.
Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе.
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми. Але у бік безодні...."
>Фото Ліна Костенко.

  • Лина Костенко родилась 19 марта 1930 года в Ржищеве. О творчестве поэтессы узнали, когда ей еще не исполнилось 30 лет.

  • Костенко принадлежала к поэтам-шестидесятникам. Она выступала против арестов украинской интеллигенции, при этом Лина была одной из тех, кто не проходил цензуру советской власти, и ее книги снимали с верстки.

  • За роман в стихах «Маруся Чурай», первое издание которого вышло в 1979 году, Лине Костенко вручили Государственную премию УССР им. Т. Г. Шевченко. Это произошло в 1987 году.

  • Также Лина Костенко была удостоена премии Петрарки (1994), Международной премии им. Олены Телиги (2000), награждена орденом князя Ярослава Мудрого V степени (2000).

  • Лина Костенко отказалась от звания Героя Украины, прокомментировав это так:

  • «Политической бижутерии не ношу».Фото Ліна Костенко.

Фото Ліна Костенко.


Лежать сніги. Я виглядаю весну.
Вона десь там, де змерзли солов'ї.
Вона іде... І я тоді воскресну.
Я жду її. А може, не її.
Я жду себе...

Фото Ліна Костенко.

Не треба думати мізерно…
Безсмертя є ще де-не-де…
Хтось перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.


Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.

Фото Ліна Костенко.

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.


Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!


Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Десь там планети в просторі без меж
Яка сумна у безвісті ночівля!

А може ми їм світимося теж?
А може ми їм зіронька вечірня?



. жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.



Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.

Фото Ліна Костенко.

Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Фото Ліна Костенко.

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Коли буду я навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
я для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.

А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.

І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі!

І якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!






Tags: УКРАЇНА
Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 2 comments